Кожен великий чи малий населений пункт має свою історію, дату виникнення, першу згадку, що сягає сивої давнини. Для Лопушне - села у Кременецькому районі таким є 1512 рік. Нам важливо пам’ятати, як минуле так і сучасне, щоб майбутні покоління, які будуть жити після нас, могли знати, хто вони, звідки, чиї онуки, діти, як жили їхні предки, адже саме вони почали творити історію села Лопушне.
З сивої давнини
Лопушне (або як тут говорять Лопушно, Лопушна) має кілька гіпотез щодо своєї назви. Одні жителі кажуть, що саме у цій місцевості росло багато лопухів, другі пов’язують із прізвищем пана Лопуховського, котрий тут мав свій маєток, треті твердять, що назва села пішла від трьох лип, які росли на його околиці. За переказами , під їхніми густими кронами відпочивав Т. Г. Шевченко, мандруючи краєм. Спочатку було Липушно, а згодом - Лопушне.З 1545 року поселення стало власністю Д. Вишневецького. У документах цього часу йдеться про «дві городні цього князя з його маєтків: Таразя, Крутнева і Лопушно». М. Теодорович у своїй праці «Описаніе церквей й приходовь волинской епархіи», 1898 р. подає, що згаданий князь звільняє від податків три вищезгадані села.
В акті від 23 січня1703 року Лопушне згадується в універсалі кн. Вишневецького з просьбою виділити по100 злотих з кожного двора на утримання литовських солдатів, які мали воювати з козаками. А вже в 1795 р. у село прийшли російські війська, які очолював Микита Мінаков. Він мав у Кременці споживчу крамницю, розбагатівши, почав торгувати землею, яку скуповлював у лопушан. Трохи згодом, обмануті селяни, з помсти спалили його фільварок.
Цього ж таки 1795 року між Австрією і Росією на віддалі одного кілометра вздовж західної частини Лопушне було проведено кордон між двома державами. Ця частина була заліснена, на ній росли півтисячолітні дуби, що, напевне, були свідками війни гетьмана Богдана Хмельницького з Польщею. Власники цих земель, тодішня шляхта, віддали в експлуатацію деревний матеріал переважно євреям.
На кордоні Лопушне з Панасівкою (село в Галичині) був побудований тартак (лісопилка). Дроворуби приїжджали сюди аж з Хорватії. Їх тут називали «кревати». Це були фахівці рубати сокирами грубезні дуби. Менш придатні з них залишилися в лісі, що був потім розкуплений селянами, і ця частина земель стала називатися сіножатями.
До сусіднього села Розтоки майже досягала гора Сорокова, поросла березами та грабами. Її назва пішла від птахів сорок, котрих там було багато. На півдні Сорокова сусідила з Грабиною, у підніжжі якої струменіло джерело чистої води. А неподалік розкинулися Ставки. Це було місце добротної риболовлі.
Ковалиха або Великий рів – місцина незвичайна, оповита таємничістю. За переказами старожилів тут чулися голосіння нічних духів. Ймовірно, у давнину цей рів був сховищем для людей та худоби під час татарських набігів.
Бобровеччина – чарівний куток Лопушне. Назва пов’язана з бобрами, які водяться там і до сьогоднішнього дня. Росло на Бобровеччині багато рідкісних лікарських рослин, квітів, які збирали напередодні Зелених свят.
З другої половини XIX ст. поселення належало графу А. Потоцькому. Як відомо із досліджень, у селі Лопушне був замок, побудований багатим вельможею. До 1937 року зберігалися його руїни. У 2004 році проводилися роботи по газифікації, виявили у частині села Загородні підземні ходи. Можливо, саме там знаходився замок, а ходи - це його комунікації. Старожили припускають, що один з них міг вести до Підкаменя.
А ще через село проходив Чумацький Шлях.
На грунтах Лопушне у 1936 році знайдено на терені фільварку скарб монет римського періоду, що складаються з 20-30 динарів.
Ще у селі займалися гончарством, саме на Розтіччині є поклади глини, з якої виготовляли посуд та інші речі домашнього вжитку.
Наприкінці XIX ст. в Лопушне було біля 100 дворів і 721 житель.
З історії місцевої церкви
Невідомо, по рахунку яка, перша чи друга церква Святої Покрови була побудована в 1848 році на доходи сельчан. Вона знаходилася трохи вище за школою, (побудованою в наш час), біля неї - цвинтар. Церква була дерев’яна, однокупольна, на кам’яному фундаменті, покрита бляхою. Зсередини і зовні пофарбована у синій колір. Неподалік люди звели дзвіницю. Проводи відбувалися у Світлу суботу.
Парафія у 1863 році одержала в подарунок 15 богослужебних книг від імператора Олександра II.
Землі під будинками було 2,5 десятини, орної – 28 дес., сінокосу – 4 дес. (ліс поблизу Австрійського кордону). На ці грунти є відповідний лист поземельної комісії від 15. 12. 1833 року, план від 1841 року, складений землевпорядником Словіковським.
Священиками в селі Лопушне були:
Григорій Білецький – 1799-1831рр.;
Євстахій Владимирський – 1831-1858 рр.
По цих даних можна стверджувати, що це була перша або друга церква з часу заснування села. Метричні книги збереглися з 1799 року, а різні відомості – з 1815 р.
Священик на той час мав зарплатню 300 руб., псаломщик – 50 руб., паламар – 36 руб., проскурник – 15 руб.
Окремо хочеться згадати про родовід Клюковських і Дублянських. Останніх родоначальниками були два рідні брати Роман і Лука, котрі десь на початку XVI століття служили в артилерії польської гвардії, потім перейшли до Литви, литовсько-української держави, на Волинь. ( Модзелеській В.Л. Малороссійскій родословникь. Київ. 1908 р.). Згідно з названим джерелом, до 1908 року нараховувалося 62 особи роду Дублянських на Волині та Східній Україні. Серед них були генерали, судді, військові старшини та різні адміністратори на високих постах. Чи Дублянські із с. Лопушне належать відомому роду Дублянських – годі сказати, бо біографічні дослідження проводилися лише до середини XIX століття.
Семен Федорович Дублянський став священиком у с. Лопушне з 1 травня 1858 року на парафії церкви Святої Покрови, жителі села у 1859 р. звели для нього будинок.
Родина Семена Дублянського складалася з чотирьох дочок (Олександри, Марії, Катерини, Ольги) і найстаршого сина Михайла, що був священиком у містечку Радовилові. Розкидала доля їхніх дітей та онуків по всьому світу.
На парафії Семен Дублянський прослужив аж до смерті. Похоронений на цвинтарі с. Лопушне, де родина Дублянських має свій мурований склеп. Під час Першої світової війни австро-мадярський військовий штаб виніс труни на двір, а самі штабівці розмістилися там. Австріяки знали, що царська армія шанує цвинтарі православних, і тому не буде обстрілювати таких об’єктів. З нащадків сестри священика могли бути в нім похоронені, які повмирали десь у 30-х роках XIX століття.
Церква 1848 р. побудови була зруйнована під час війни 1914 року, залишився тільки старий цвинтар.
Після війни жителі села з колишньої гуральні добудували церкву Святої Покрови, яку освятили у 1926 році. На парафію прислали священика Климента Григоровича Коцюка. Він закінчив Кременецьку духовну семінарію і був направлений працювати в село Дерно Волинської області.
В 1935 році о. Климент переводиться настоятилем в село Лопушне Кременецького району, де прослужив 32 роки, здобувши загальну пошану і любов у своїх і сусідніх жителів.
На парафії Лопушне у різні роки служили:
о. Леонід (Трофимлюк), о. Ігор (Нек).
На сьогоднішній день на парафії села, вже багато років, о. Мелетій. Його знають як відданого Христовій Церкві настоятиля, ревного проповідника Слова Божого, людину вимогливу до себе і до інших, коли це стосується діла Божого та сумлінного виконавця пастирських обов’язків. О. Мелетій користується великою шаною своїх та інших парафіян, де йому доводилося служити .
Хочеться слова подяки висловити іподиякону Клепачу Федору Онуфрійовичу, який знаходиться при церкві з 1974 року. Він є добрим трудівником на Христовій ниві, все своє життя віддав служінню ближнім, чим заслужив велику любов і повагу від своїх односельців.
З історії сільської школи
За переказами старожилів, у селі була школа грамоти під солом’яною стріхою у звичайній сільській хаті. Плата вчителя – 6 карбованців на місяць. У 1900 році з 1033 дворів до школи ходило 30 дітей. Навчальний рік починався від першого снігу до весни, приблизно 5 місяців. Викладалися предмети російською мовою. Діти мали опанувати читання, писання, рахунки і крім цього знати Закон Божий.
Царська школа знаходилася на Залісниці (частина села) . Місцеві жителі про неї нічого не знають. Коли освятили церкву Святої Покрови, то в підвальному приміщенні польська влада відкрила чотирьохкласну школу. У ній навчалося чимало дітей. Зранку 3 – 4 класи, а по обіді 1 - 2. Навчання велося польською та українською мовами. Працювали вчителі: Клімер М., Орнатовський В.Г., Рафальська Н.М. Кілька разів на тиждень священик читав Слово Боже. Ця школа проіснувала до 1941 року. Після війни була збудована восьмирічна школа, де працювало 11 учителів, навчалося 192 учні. Директором цього навчального закладу був Якимович С.П. У 1974 році почала функціонувати нова двохповерхова школа. У різні роки директорували: Бобрик М. Д., Якимович С.П., Гордіца Я.Г., Кондратюк Н.А. А з 1993 по лютий 2011 року школу очолював Русняк І.М. На сьогоднішній день на посаді директора у навчальному закладі працює Шаповал Л.С. . За 38 років свого функціонування школа дала путівки у життя близько двом тисячам випускників.
Випробування війною
1914 року розпочалася Перша світова війна. Голод, поневіряння, розруху принесла вона і для жителів села. Через Лопушне проходила лінія фронту, а тому жителі опинилися у біженцях, залишивши рідні домівки. Чоловіки пішли на фронт.
Жук Андрій Васильович який пройшов усю війну і повернувся додому. Вдруге доля кинула його у горно битв у 1941 році. Сім’я діждалася, він повернувся героєм у рідне село. Працював біля землі, виховав дітей, онуків, правнуків, помер у 1985 році.
Лінія фронту ділила Лопушне на дві частини. За цвинтарем окопалися австрійці, а під Розтіччиною – росіяни. Старожили розповідають, що у часи перепочинку обидві сторони(вояки) сходилися біля джерела Рачиха. Поповнювали запаси води, гомоніли про наболіле, «браталися» між собою. А на ранок ставали знову ворогами.
Півтора року фронт стояв біля Лопушне. Село було зруйноване, спалене, покопане. Від церкви залишилися розвалини. Таким його побачили лопушани, коли повернулися з біженців. Поля лежали облогами, перериті окопами. Роки відбудови були важкими, жили у землянках, важко працювали, терпіли голод і холод.
Під Польщею
У 1920 році в село ненадовго прийшла Червона Армія, а восени Західна Україна опинилася під владою Польщі. Нічого доброго нова влада не принесла, село загоювало свої рани після війни. Пани для власного зиску побудували у Лопушне гуральню, відкрили польську школу, скрізь закріпилися нові порядки.Головним у селі був солтис, що підпорядковувався гміні (Почаїв). Він слідкував за порядком, щоб дороги були чисті, не заростали бур’яном, щоб бродячі собаки не волочилися по вулицях. Сільські збори організовувалися на панському подвір’ї. Парубки та дівчата збиралися на вечорниці, співали, жартували, але польська поліція їх розгонила. Влада боялася , щоб не було ніяких заворушень проти держави. Порушників порядку забирали у Почаїв, і вони там відробляли на громадських роботах.
У господарстві в першу чергу почали звільняти українців, навіть тому , що вони розмовляли рідною мовою. Така ситуація гостро позначилася і на стосунках між людьми, руйнувалися сім’ї. Як от подружжя Соколовських Яна та Анни. Доля розкидала їх по різні боки, Анна не могла їхати у Польщу, бо там переслідували українців, а в 39-му Ян залишив дружину і поїхав до себе на батьківщину, з надією повернутися. Але не судилося їм вже бути разом. Анна вже більше ні з ким не поєднала своєї долі.
За німців
У 1939 році в Лопушне прийшла Червона Армія. Було поділене панське добро: зерно, худобу, реманент. А в 1940 році створено місцевий колгосп.
22 червня німці напали на СРСР. Вже через кілька днів через село, зі сторони Чорного Лісу, проходили розбиті загони червоної Армії йшли пішки, воїни були голодні, вимучені. Жителі всіляко підтримували їх, допомагали.
А десь всередині липня в селі об’явилися німці. Вони ввели свої закони і порядки. Забирали у людей молоко, яйця, жорна розбивали.
Сільчани почали робити спротив німцям, собутували здачу контингенту. З села на роботу Німеччину були вивезені Грисина Євдокія, Пастощук Євдокія, Костюк Василь, Клепач Ксенія, Бистрицький Федір, Жук Ксенія, Пастощук Євдокія.
Місцеве населення чинило спротив чужинцям. Жителька села Гончарук Ксенія розповіла, як на подвір’я однієї жінки прийшов німець і наказав аби та зварила на обід, принесену ним курку. Вона розтопила в печі, у каструлю з водою кинула не обпатрану птицю. Через деякий час подала її фашисту, той страшенно розізлився, побачивши, як його частують, а курку викинув свиням, погрожуючи спалити обійстя.
Влітку 1944 року село було визволене від фашистів. Коли фронт відкотився на захід. то по селах НКВД почали переслідувати підпільників ОУН УПА. Повстанський рух розгорнувся зі всією силою. В листопаді 44-го за Лопушне, під Панасівкою, відбувся великий бій, загинуло багато повстанців, лише небагатьом вдалося залишитися живими.
На місцевому цвинтарі у 1992 році перезахоронено 6 вояків УПА, які були родом з навколишніх сіл.
103 жителі села брали участь у Великій Вітчизняній війні, 63 нагороджено орденами і медалями, 36 чоловік загинуло. У 1985 році було споруджено пам’ятник воїнам-односельчанам .
Придатко Петро Федорович та Демчук Ілля Дем’янович – лопушани, які визволяли рідний край від німецько-фашистських загарбників, пройшли з боями до перемоги. Після війни працювали біля землі. Виховали дітей, онуків, правнуків діждали. У травневі дні приходять до обеліска аби покласти квіти і вшанувати пам’ять загиблих односельчан.
Післявоєнні роки та сьогодення
Життя після війни було нелегким, потрібно було відбудовувати зруйноване село. Важка праця, голод, холод випали на долю кожного жителя.
У 1947 році було поновлено колгосп, навали його «Україна». Було споруджено 15 виробничих і громадських приміщень, восьмирічну школу, клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт, 2 магазини, відділення зв’язку, май стерню для пошиття та ремонту одягу.
У 1974 році в селі Лопушне почала функціонувати нова школа-десятирічка.
Наприкінці 80-х звели адміністративний будинок, де на сьогоднішній день міститься сільська рада, бібліотека, відділення зв’язку. У 2004 році почали газифікацію села. На сьогоднішній день майже закінчені всі роботи . Жителі з нетерпінням чекають , коли у їхніх оселях загориться голубий вогник.
У Лопушне, порівняно з іншими роками, збільшилася народжуваність, класи наповнюються дітьми, бо вони - наше майбутнє, саме їм прийдеться творити нову сторінку історії села, яка ввійде у велику історію України.